Не пригадаю де, але якось прочитав новину про те, що сімдесятидворічна бабуся зламала собі ногу. І в тому не було би нічого надзвичайного, позаяк то є звична ситуація для людей похилого віку. Однак бабуся зламала ногу, впавши із дерева!
Уявіть собі: впавши із дерева у такому поважному віці. Що вона робила на тому дереві, як вирішила туди піднятись? Навіщо?
Ця ситуація не виходить мені із голови. Уявляю собі бабусю, яка дивиться на дерево і думає: чому би й ні?
Більшість, мабуть, її однолітків задумались би: як вдасться вибратись, а як злізти.
Але ж як вирішила та бабуся? Що мені з віку і немічності: я це зроблю!
Як часто ми говоримо собі: я не зможу, бо… І нерідко є дійсно вагомі причини на те. Але частіше тому, що всі причини або надумані нами самими, або чуємо їх від інших, або просто боїмось. І так втрачаємо безліч можливостей: бо так не личить, бо не варто, бо не вийде.
Як часто чую: отцю так не належить повдитись. Але чому ж? Бо так вже склалось і є звикло в суспільстві, бо так вважають інші? Де ж тут логіка?
Є й справді речі. які не варто робити. Однак, погодьмось, як багато від чого відмовляємось з огляду на те, що скажуть люди, що подумають, як сприймуть; що не вийде, не вдасться?
Але ж!!! Потребуємо трохи того бабусиного шаленства! Щоби повірити в себе хоч на краплю більше!
Дозволити собі діяти, а не відмовлятись від мрій, хоч якими би нереальними вони не здавалися.
Так, бабуся зламала ногу, але, мабуть, не жаліє, що спробувала.
Краще зазнати невдачі, спробувавши, аніж докоряти собі тим, що так і не наважились.
За матеріалами відеоблогу о. Адама Шустака
Автор: Тетяна Трачук
